Фахівці Інституту очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П. Філатова представили клінічний випадок рідкісної форми вторинної глаукоми — глаукоми зі зворотним зіничним блоком, яка виникла у післяопераційному періоді після проведення ультразвукової факоемульсифікації з імплантацією інтраокулярної лінзи.
Авторами роботи є Ульянова Надія Анатоліївна, доктор медичних наук, професор, лікар-офтальмолог вищої категорії, завідувачка відділу посттравматичної патології ока, глаукоми та патології кришталика, та Татаріна Юлія Олександрівна, молодший науковий співробітник, лікар-офтальмолог.
Вторинна глаукома зі зворотним зіничним блоком належить до рідкісних офтальмологічних патологій. Найчастіше вона пов'язана з післяопераційними змінами та потребує своєчасної діагностики і комплексного підходу до лікування.
До відділення звернувся пацієнт, чоловік 46 років, з діагнозом незрілої вікової неускладненої катаракти обох очей. До оперативного втручання гострота зору на обох очах становила 0,2, внутрішньоочний тиск перебував у межах норми та складав 18–19 мм рт. ст. Супутньої офтальмологічної патології та випадків стійкого підвищення внутрішньоочного тиску в анамнезі не відзначалося.
Пацієнту була проведена ультразвукова факоемульсифікація лівого ока з імплантацією інтраокулярної лінзи. Оперативне втручання проходило без ускладнень, однак вже ввечері після операції у пацієнта почав поступово наростати інтенсивний біль в оперованому оці та лівій половині голови.
Обстеження показало різке підвищення внутрішньоочного тиску — до 66,5 мм рт. ст., незважаючи на застосування максимальної медикаментозної гіпотензивної терапії.
Під час подальшої діагностики із застосуванням оптичної когерентної томографії переднього відділу ока та ультразвукового дослідження були виявлені характерні ознаки патології: щільне прилягання інтраокулярної лінзи до краю зіниці, патологічно глибока передня камера та прилягання райдужки до циннових зв'язок.
У результаті сформувався патологічний механізм: райдужка почала функціонувати як односторонній клапан, що порушило нормальний розподіл внутрішньоочного тиску між передньою та задньою камерами ока.
Через два дні після операції пацієнту була виконана лазерна базальна іридотомія, яка дозволила зменшити внутрішньоочний біль та частково компенсувати внутрішньоочний тиск до 26–27 мм рт. ст.
Остаточна стабілізація стану була досягнута через чотири тижні після проведення синустрабекуліридектомії, що дозволило повністю компенсувати внутрішньоочний тиск без необхідності подальшого використання гіпотензивних препаратів.
Під час контрольних оглядів через один, три та шість місяців внутрішньоочний тиск залишався стабільним і перебував у межах 15,8–18,4 мм рт. ст. без медикаментозної підтримки.
Представлений клінічний випадок демонструє важливість комплексної діагностики причин підвищення внутрішньоочного тиску у післяопераційному періоді та підкреслює необхідність індивідуального підходу навіть у випадках стандартних офтальмологічних втручань.